Перш за все потрібно наголосити на тому, що
психоделія у живописі виразилась набагато менше ніж у кінематографі та музиці.
Адже, все ж таки, саме звукові, або поєднання звукових та зорових механізмів
впливу найбільше можуть вразити, вплинути на людину. Але психоделічний живопис
як такий, а також комп’ютерна графіка існували, хоча історія їхнього розвитку
та існування занадто коротка.
У психоделічному живописі є різні напрямки. Одним із
них вважають медитативний абстракціонізм, коли картини написані в одному тоні,
з явно вираженою тенденцією до нефігуративності. Композиції або цілком
абстрактні, або дуже узагальнені й невиразно фігуративні.
Інший напрям – тривимірний фантастичний живопис, що
створює ілюзорні зображення. На поверхні картин утворено періодично
повторювані, однакові візерунки. При деякому тренуванні глядач без допомоги
будь-яких допоміжних засобів домагається злиття сусідніх ділянок і бачить
тривимірне зображення предмета. Споглядання тривимірного зображення не тільки
розслаблює очі, але й тренує просторове сприйняття глядача. Для того, щоб
поринути в глибину тривимірних картин, потрібен час.
Картини з таємними мотивами створюють Томас
Дітцінгер і Армін Кун, називаючи їх, наприклад, «Фантастична картина 3-Д
ілюзій» та часто подаючи поряд розшифрування мотиву.
Зрозуміти,
осягнути зором і свідомістю такі картини можна лише за допомогою певних
методів. Мета цих методів – досягнення концентрації зору глядачів не на
поверхні картини, а на іншому, глибинному шарі – очі ніби дивляться крізь
картину. Серед основних методів можна виділити такі:
·Переміщення картини. Глядач торкається
кінчиком носа картини і при тому дивиться на неї. Намагаючись утримати це
положення погляду, повільно відсуває від себе картину і розглядає на ній
зображення візерунків. У якийсь момент під час цього процесу він ніби поринає в
глибину картини й помічає в ній контури, фігури, що згодом призводить до
споглядання цілісного образу. Того, що хотів показати автор, або того, який
побачила, навіяла, або створила в своїй свідомості людина-споглядач.
·Заплющування та відкривання очей. Глядач
спрямовує свій погляд на якийсь предмет біля себе. Глядач закриває очі і уявляє
його собі протягом 2 секунд на тій же відстані від себе, що й у реальності.
Стає перед картиною і відкриває очі. Дивиться на картину нерухомим поглядом,
уявляючи собі предмет, і бачить глибинним зором певний малюнок, зображення.
·Обертання очей. Глядач, стоячи перед
картиною, спрямовує свої очі до її країв доти, доки подвійні візерунки не
зіллються в одне тривимірне зображення. Слід сказати, що цей метод занадто
впливає на людину психологічно.
·Варіант Нарциса. Кладуть скло на картину
і дивляться на самого себе як, у дзеркало. В глибині, там де глядач бачить
самого себе, формується тривимірне зображення. Для одержання такого зображення
можна використовувати нахил площини картини, щоб глибше проникнути у
фантастичний світ. Розглядання таких картин приносить багато задоволення і
радості[9, c.192-193].
Дослідивши психоделічне
мистецтво як сутнісну ознаку XX століття можна
зробити наступні висновки щодо прийомів, методів, витоків та особливостей
психоделічної музики, живопису та кінематографу:
По-перше,
виходячи із самої назви, психоделія ( від грец.Psyche – душа, свідомість і лат. Delia – ілюзія) можна зробити висновок, що психоделічне мистецтво направлене на
розчинення меж між свідомістю та підсвідомістю.
Воно намагається за допомогою певних встановлених прийомів, методів
вплинути на людину та допомогти їй у вирішенні певних проблем чи дати відповіді
на конкретно встановлені питання. Звільнення свідомості, подолання комплексів,
досягнення гармонії, вихід сублімованого, стимуляція творчості – основна мета
та завдання цього мистецтва.
По-друге,
основна мета та завдання психоделічного мистецтва досягається у певному його
виді по-різному. Специфіку психоделічної музики визначають такі методи та
прийоми: синтез різних музичних інструментів, суміш класичної та сучасної
музики, використання у музичних композиціях звуків природи та навколишнього
середовища, поєднання фольклорних мотивів з електронною музикою, швидка зміна
голосу та тиші, створення шумового фону – все це, поєднання не поєднаного,
притаманне психоделічним музичним композиціям і сприяє неоднозначному впливу на
людину. Свої особливості має і психоделічний
живопис,якому притаманні певний абстракціонізм, тривимірність, що створюють
відчуття ілюзії та нереальності, або надмірної реальності, що сприяє тому, що
глядач сприймає картину такою, яка рухається, або живою. Це досягається завдяки
поєднанню комп’ютерної графіки та живопису. Щодо психоделічного кінематографу,
то вплив на людину досягається таким чином: завжди присутні певні символи, що
несуть у собі певний філософський смисл, використання світлових ефектів,
мультиплікаційних анімацій, стихійних явищ природи, музики, розтягнутістю, або
скупченістю подій у часі. Особливістю кінематографу є те, що в даному виді
можна поєднати всі інші види:психоделічну музику та живопис, що викликає особливої
уваги до цього виду.
По-третє,
говорячи про особливості психоделічного мистецтва не можна не зазначити його
витоки, адже воно увібрало у себе величезний спектр філософських, психологічних
та мистецьких ідей. Неабиякий вплив на його формування справив фрейдизм –
використання фрейдистської символіки та звернення до сексуальності та лібідо.
Поштовхом до його розвитку стала психоделічна революція та поширення серед
населення психотропних речовин, зокрема ЛСД, що сприяло розширенню чи зміні
свідомості творчої молоді, що в свою чергу призвело до намагання передати свої
відчуття в наркотичному стані іншим через мистецтво. Сюди ж можна віднести і
звернення у давнину, в культури давніх цивілізацій,що досягали медитації,
трансу тощо не лише за допомогою ритуальної музики, а й, інколи, за допомогою
певних наркотичних, психотропних засобів.
По-четверте,
ритм, звукові шуми, зорові ефекти, світло, -
що впливають на підкіркову зону людину через сприйняття за допомогою
зору та слуху – допомагають і сприяють досягнення головної мети психоделічного
мистецтва. Все це може як позитивно так і негативно вплинути на людину. До позитивних наслідків споглядання
психоделіків належать: розкріпачення свідомості, самоаналіз, подолання
комплексів, - тобто, те що є основною ціллю митця і глядача. До негативних
наслідків можна віднести, те, що не було передбачено – агресія, страх,
депресія. А також не досягнення мети.
По-п’яте,
психоделічне мистецтво – мистецтво другої половини XX століття.
Мистецтво, яке увібрало в себе політичну, соціально-економічну, культурну
ситуацію, яка склалася в період його
становлення та розвитку. Всі напрацювання психоделічного мистецтва влилися у
мистецтво сучасне, за допомогою чого утворилося безліч нових напрямків у
музиці, кінематографі та живописі.
Яскраво
виражена психоделіка у кінематографі. В основу таких фільмів покладена
фрейдиська символіка, наслідки «психоделічної революції». Психоделізм таких
фільмів полягає перш за все не в
тематиці та проблематиці, не в фрейдівському зведенні всього до сексуальності
та лібідо, не у показі стану людини під дією ЛСД чи інших психотропних
препаратів , а перш за все, у впливі
цього всього за допомогою певних прийомів та механізмів на свідомість та
підсвідомість людини, що в кінцевому випадку має допомогти глядачеві прийти до
вирішення своїх проблем, позбавлення комплексів і до самоаналізу. Наркотики,
психоаналіз та фрейдизм, як основа психоделічного кіно, мають лише допомогти
передати ці прийоми та механізми, аби вони мали певний вплив на глядача. Тому
умовно такі фільми можна поділити на такі три категорії: кіно, в основі якого
лежить фрейдиська основа; кіно, основою якого є наслідки «психоделічної
революції» та третя – поєднання першого і другого.
Говорячи в
загальному про психоделічні фільми, можна виділити певні прийоми та механізми,
які характеризують ці фільми і без яких психоделічне кіно не мало б значення.
Перш за все, потрібно сказати про те, що всі вони розраховані за часом:
загальна тривалість, рівномірні інтервали між піками, зі зростанням
психологічної інтенсивності до кульмінації; розраховані музичні фрагменти,
зміна планів, тобто ритмічність. Не можна не наголосити, на тому, що одну із
основних ролей тут грає музика, вона притаманна всім психоделічним фільмам,
деякі психоделічні фільми відносять до жанру музичного кіно. Музика супроводжує
глядача протягом усього перегляду. Однією з характерних рис є світлопередача,
постійні зміни світла та темряви, яскравої колірної гами, що
справляють величезний вплив на підкіркову зону людини.
Психоделічному
кіно притаманні: сильні шуми, крики, сміх, стук поїзду, спів натовпу. Часто
показ чогось огидного та страшного( пологи, нудоти та ін.). Поєднання шумових
звукових асоціацій та розпливчастого світла одночасно визиває притуплення мозкової
діяльності.
Специфіка
цього виду мистецтва полягає у тому, що тут, у кіно, можна поєднати все: і
музику, і живопис. Тобто психоделічне кіно, з однієї сторони являє собою певний
синкретизм, воно може і об’єднує всі жанри психоделічного мистецтва в одне єдина,
що має набагато більший вплив, ніж кожне з них взяте окремо.
Фрейдистська тематика виражена в фільмах таких режисерів
як Залман Кінг та Ендрю Лайн – авторами «9 ½ тижнів», «Дикої орхідеї», «Злиття
двох місяців». Сама проблематика фільмів фрейдистська – боротьба волі та
інстинкту; тема пристрасті, вплив сексуального начала. «9 ½ тижнів» - тонке
психологічне дослідження пристрасті, точніше показ жінки у стані пристрасті,
заволодіння людиною лібідо, його співвідношення з духовним, співіснування
інстинкту і почуття, чуттєвості, пристрасті і байдужості як цілого. Автори
фільму використовують сформовані в культурі символи пристрасті і любові,
асоціативну символіку Фрейда, тобто спираються у своїх методах на фрейдизм, на
психоаналіз. Тобто, якщо розглядати цей фільм по особливим прийомам, то можна
виділити те, що наростання пристрасті, почуттів між головними героями
розраховані за часом, можна прослідкувати рівномірномірні інтервали: сцени
близькості замінюються сценами буденного життя та байдужості, що знову
приводить до пристрасті і так замкнене циклічне коло, доки один з героїв не
покінчить з цим. Яскраво помітне колірне
оформлення: колір як символ. Домінує білий ( вона, «інь») і чорний ( він,
«янь») як два взаємопривабливих і доповнюючих начала; сірий – єдність,
взаємопроникнення, нейтральний колір, змішання чорного і білого і нарешті
червоний. На початку фільму героїня ( Елізабет) у білому плащі, светрі,
сорочці: вона володіє своєю свідомістю, собою, це її «Я». Потім за ходом
розвитку дій ( історія кохання) в її одязі з’являється сірий колір ( сірий
костюм, куплений Джоном); у її волю вторгається чужинка, починає підкоряти її
собі, вона вже у владі пристрасті і починає усвідомлювати це. Також протягом
фільму можна спостерігати, те, що в житті Елізабет, після того як вона зблизилась
з Джоном, з’являється і червоний колір. Але червоний колір на ній і біля неї на
роботі – в галереї, що є свідченням пристрасті, або незадоволеності її
сексуального лібідо в даний момент. Випалена любов’ю, але цілком їй підвладна,
під чужою волею, під чужим началом, Елізабет у чорній сукні, плащі. Пов’язка –
символ сліпоти людини у пристрасті, на початку фільму пов’язка – біла, в
кульмінаційному моменті – чорна.
Якщо виключно
спиратися на фрейдистську символіку, то можна помітити, що головних героїв
протягом усього фільму супроводжує вода і всі її вияви. Вода – сексуальне
начало. Її стани, тобто вияви відповідають розвиткові пристрасті. Грудочки
льоду перетворюються на крапельки – пробудження почуття, розбуджена
сексуальність, а перед цим сцена на яхті в затоці – безкраїсть можливого
почуття, загибель. Далі герої перестрибують разом калюжу. Потім потрапляють під
дощ ( пристрасть росте; дощ – символ закоханості). Нарешті – потоки води у
сцені в підвалі, як символ зростання пристрасті.
Неодноразово
протягом фільму можна помітити рибу ( теж у певні моменти та у дотриманні
інтервалів). Риба – у цьому випадку символ жінки у пристрасті. На початку
фільму Елізабет бачить рибу на базарі – риба жива і спокійна – душевний та
фізичний спокій Елізабет, буденність. В середині фільму – риба, яка б’ється,
вона не у стані спокою – розбудження почуттів та пристрасті, початок
домінування та захоплення Елізабет лібідо. Кульмінація – знята з гачка, майже
не жива риба – героїня, яку вбиває пристрасть. Але риба жива, отже є надія на
порятунок, Елізабет вирішує піти, намагається вплинути на своє «Я» та
усвідомити його. Квіти теж несуть певну смислову асоціацію. На початку – букет
червоних троянд – радість і повнота кохання, в кінці – одна троянда в руках
«чорної» Елізабет - внутрішня туга та
усвідомлення того, що все зводиться до пристрасті, інстинкту, сексуального
голоду. Також, міст – символ єднання; хустка, яку дарує Джон Елізабет –
прив’язує її до себе, бере у свою владу, годинник – час тлінний, і всьому
приходить кінець[9, 191-192].
Елізабет
готує виставку картин ( поєднання видів мистецтва), які є психоделіками. Саме
вони допомагають їй розібратися у собі та зробити правильне рішення. Через цей
психоделічний фільм, який має вплинути на глядача, автори показують вплив на
героя фільму психоделічного живопису, тобто метод впливу на глядача
спогляданням і живопису і фільму через вирішення проблеми Елізабет до вирішення
і усвідомлення своїх проблем. Ще одним своєрідним супутником героїв протягом
усього фільму і методом поєднання всього в одному є музика. Вона органічно
супроводжує весь сюжет і сама виступає звуковими символами різноманітних
станів. Слід звернути увагу і на ритм у музиці, світлі у з міні планів.
Отже, цей
фільм являє собою взаємопротилежні і взаємонеобхідні елементи – чоловік і
жінка, кохання і пристрасть, вода і вогонь, смерть та відродження, воля та
інстинкт – все це вплив фрейдизму. Фільм, який дає змогу проаналізувати свої
вчинки, зрозуміти, що має бути певна межа, біля якої потрібно зупинитися і не
переступати її.
Ознаки та
наслідки психоделічної революції яскраво виражені в фільмі «Страх та Ненависть
в Лас-Вегасі». Де показано стан людини в наркотичному сп’янінні. Людина тут повністю
підвладна наркотикам, неадекватна, наявна боротьба свідомості та підсвідомості,
фантазії та реальності. Цей фільм – намір показати людину, яка не володіє
собою, не володіє своїм «Я» через вживання наркотиків; людина, яка не може
вийти з фантастичного, надуманого, галюцигенного світу в світ реальний,
адекватний, в світ свідомості та наявного буття. Якщо аналізувати цей фільм по
попередньо встановлених прийомах, то можна сказати, що піки між вживанням
наркотиків (а герої приймають психотропні речовини протягом усього фільму),
наростанням страху, ненависті, найвищої неналежності до реальності та
несприйняття світу розтягнуті та розташовані у часі ритмічно. Тобто, проходить
приблизно однаковий проміжок часу між цими піками. На початку фільму – герої неадекватні,
але вони ще сприймають світ в якому знаходяться, світ реальних людей, вони не
відчувають нічого негативного, навпаки - вони позитивно налаштовані на гарне проведення
часу у Лас-Вегасі, куди прямують. Пізніше – наростання напруженості, поява галюцинацій,
абсолютна неналежність собі і світу, несприйняття оточуючих, зрив мозку, що
спочатку являється абсолютною байдужістю і в кінці-кінців приводить до кінця
історії – появи страху, який пов’язаний з початком кінця дії наркотичних
речовин на організм, вихід зі стану наркотичного сп’яніння, що межується з
ненавистю та агресивністю. Страх і ненависть тут являються у тому прикладі, що
герої, входячи у реальний світ, починаючи усвідомлювати себе і все навколо себе
стикаються із сприйманням себе і оточуючого світу як реально існуючих, виникає
огида і спасіння залежить тільки від прийняття або неприйняття нової дози.
Характерною
рисою фільму є те, що герої постійно описують те, що бачать, чують і
переживають в той чи інший момент під дією того чи іншого наркотику, що дає
змогу глядачеві пережити все це разом з ними і відчути на собі дію цих
наркотиків.
Кольорова
гама доволі яскрава, перевага зелених, фіолетових, жовтих, червоних кольорів.
Зелений – колір абсенту – галюцинації, червоний – кров, насилля, страх. Все це
створює атмосферу відчуження, страху та болю. Сцена галюцинацій одного із
головних героїв – перетворення людей на великих
огидних ящірок,що накидаються один на одного, щоб угамувати своє лібідо
є прямим підтекстом до фрейдівського впливу. Лекція про шкідливість наркотиків
не є випадковою у цьому фільмі так, як вона абсолютно точно відображає епоху
психоделічної революції, де навіть експерти з допомоги боротьби з наркотичної
залежності знаходяться під впливом ЛСД.
Символіку
цього фільму потрібно шукати перш за все у невидимих нам образах, у тих, які
бачать герої фільму. Рожевий кролик у ванні – ми його не бачимо, але починаємо
вірити у те, що він є і уявляємо його. Ти самим матеріалізуючи. Режисери фільму
через кольорову гаму, феєричне освітлення, блимання світла, через музичні шуми
( музика як така не присутня у фільмі, присутні звуки ехо, звуки шин, природи),
розтягнення часу у просторі, - створюють ефект залежності і перебування у стані
наркотичного сп’яніння глядача. Фільм психоделічний, який важко сприймати і
уловити якийсь смисл і розвиток подій так, як сюжету тут як такого і немає – це
не має відволікати глядача від занурення у атмосферу стану самозаглиблення та
відірваності від реального світу.
Поєднання
музики та анімації, фрейдистської основи та наслідків психоделічної революції
відображено у фільмі «Pink Floyd TheWall». Цей фільм
- певне музичне есе, в основу якого ліг однойменний альбом Pink Floyd 1979 року «TheWall». Pink
Floyd, як відомо, відносять до піонерів психоделічної музики і цей фільм,
режисера Алана Паркера являє собою певний
великий кліп на цілий альбом гурту. Слова, діалоги, не притаманні цьому фільму,
головну роль грає музика[11]. Адже саме
музика має найбільший вплив на людину, адже саме вона, якій притаманні синтез
різноманітних видів музики, криків людей, гудків, різних звуків природи( град,
вітер, гроза) та ін. разом із показом цього всього на екрані передає нам
атмосферу епохи, в яку він знімався, політичні, соціально-економічні та
індивідуальні проблеми людства і головного героя. А також, показ життя людини в
тоталітарному суспільстві, конфлікт
справжнього «Я» з «Я», яке повинне відповідати нормам і правилам політичної системи. Головний герой фільму –
Пінк Флойд – хлопчик, батько, якого помер під час війни і дитинство його
проходило під знаком бездушної системи і педантичними вчителями. Стіна тут має
символічний символ, адже головний герой під від жорстокості і нерозуміння цього
світу, вживаючи наркотики, закривається в собі – будує стіну, яка має відділяти
його від оточуючого світу. Стіна -
символ роздільності і відчуження – в кінці фільму руйнується, але
руйнується не по одній цеглині як будувалася, а вибухає. Це дає змогу
зрозуміти, що ми можемо зруйнувати весь світ насильства і жорстокості, який
довго будували, але навіщо?
Цей фільм –
варіант показати масове бездумне суспільство тих часів і за допомогою цього
вплинути на глядача, на ті маси, відкрити очі їм на те, де вони живуть і в
якому світі, дати можливість задуматися та подумати.
Фільму
притаманні яскрава кольорова гама, але вона лише у свідомості Пінка, бо ж
насправді, все навколо сіре, буденність тут неяскрава. Притаманні червоні
кольори – символ нацизму, жорстокості, крові і влади. Протягом фільму можемо
часто спостерігати появу води. Спочатку
вона чиста, але надзвичайно швидко стає червоною, перемішаною з кров’ю – Пінк
лежить на воді, ніби-то не належачи до цього світу, він чистий, але
усвідомлення дійсності і того, що є реальним світом приводить до сумнівів і
страху, вода стає червоною. Часто зустрічаються хрести – смерть суспільства,
бездумність та занепад моральності, деградація. Стіна означає й інше. Будь-яка
міцна стіна будується з каменю. Камінь – це робочий люд, гвинтик суспільства,
це дитина, з якої мають якраз виростити бездушне створіння, яке не має мислити.
Стіна – це засіб утримати тоталітарну владу та контроль над масами, зрівнюючи
камінці до однакових форм та перетворюючи на одну єдину велику стіну, це те
саме, що ростити та виховувати всіх людей однаково, робити їх масами. Часто
протягом фільму можна зустріти яскраво виражені символи нацизму, фашизму.
Музичний
супровід супроводжують ще певні звуки навколишньої дійсності: крики, вибухи,
розгром в квартирі, писки – всі ці звуки занадто голосні і мають великий вплив
на глядача, вони приглушують. Одним із прийомів спроби впливу на глядача є
різке і значно голосне виконання композицій, що завершується так само різко і
починається вбивча тиша, яка триває близько хвилини, потім маленький монолог,
або діалог головного героя, перемішаний з гнітючою тишиною, яка ріже в вуха і
сприяє розтягуванню часу ( здається, що фільм триває не півтори години, а години
чотири), а потім знову різке і голосне звучання. Швидка зміна тиші і голосу
сприяє притупленню роботи мозкової діяльності[14].
Те, що
відбувається у підсвідомості Пінка показано через певні мультиплікаційні
анімації. Тут змішалися всі страхи, жахи, бажання героя. Він усвідомлює, що
втрачає глузд, втрачає себе і він задоволений. В його голові відбувається суд
над ним же , де судді - мультиплікаційні
герої, що живуть у його підсвідомості. Квітки хижаки – символ людських
стосунків - або підпасти під вплив, або підкорити когось; жіноче і чоловіче
начало - квіти приймають форми чоловічих і жіночих гінеталей, фрейдівський
символ – боротьба і загубленість у пристрасті.
Мультиплікаційні
анімації, музика, разюча тиша, вибухи, розгроми, спалахи і вогонь – ось основні
прийоми впливу на глядача, які притаманні цьому фільмові.
Отже,
психоделічне кіно – найкращий спосіб впливу на людину і найкращий спосіб
поєднати все психоделічне мистецтво в одному виді. Психоделічний
кінематограф формувалося і розвився під
впливом психоделічної революції і фрейдизму, це один із способів показати
психоаналіз в мистецтві і допомогти людині розібратися в собі та подивитися на
реальний світ своїми власними очима, або створити цей світ самому.
Психоделічна
музика виникає на межі 50- 60-х років у Німеччині. В цей час Берлін стає
центром психоделічної музики, яка досить швидко поширюється в Європі і,
особливо, в Америці. Говорячи про психоделічну музику ми перш за все
звертаємося не стільки до музики, скільки до її взаємодії зі слухачем, а також
взаємодії слухача з нею. Психоделічна музика являє собою сучасну
форму сакральної музики, що потребує становити себе в тілі секуляризованого
суспільства, орієнтованого на механістичну, ньютонівсько-картезіанську модель
світу Її виникнення тісно пов’язане з “психоделічною революцією” – масовим
поширенням психоделічних препаратів (та інформації про них) серед значної
кількості населення США та вільної Європи. Але потрібно зазначити, що
«психоделічна революція» знову ж таки стала поштовхом для розвитку
психоделічної музики і спрямувала її в правильне русло, тобто психоделічна
музика запозичила певні психоделічні переживання, емоції, саме поняття і
розуміння «розширеної свідомості», які досягалися в ці роки під впливом ЛСД.
Якщо говорити про те, де ж черпали
натхнення автори психоделічної музики, та що сприяло її розвитку, то тут можна
виділити декілька джерел. По-перше, психоделічна музика бере свої початки з
давньої ритуальної музики, яка була присутня у культурах Єгипту, Греції, майя,
ацтеків та ін. В культурах деяких народів чи релігій вона й збереглась понині.
Але слід зазначити, що ця музика, яка викликала певні медитації, транс тощо
носила суто релігійний чи ритуальний характер, ця музика була певним
світоглядом тієї чи іншої культури. Саме завдяки певного ритму, різного тону
звучання людина спілкувалася з природою, богами, намагалася віднайти гармонію у
собі та знайти відповіді на певні запитання. Психоделічна музика , яка виникає
в 60-х роках XX ст. теж намагається допомогти людині пізнати себе та навколишній світ, але
вона носить суто естетичний, індивідуальний, а не ритуальний чи релігійний
характер.
По-друге, певним поштовхом до виникнення
та розвитку психоделічної музики призвела електронна музика. Адже за допомогою
комп’ютеру автори психоделіків змогли виразити у свої музичних композиціях
певну картину світу, певну філософію. Комп’ютер дав змогу митцю поєднати звуки
природи з музичними інструментами, обробити певні музичні твори з технічної
сторони створюючи композиції, котрі були б вигідні і подобалися виконавцю. Саме
поєднання першого, другого і фантазії самого автора створюють музику, яка
впливає на людину, викликає певні психоделічні стани, конкретні бачення,
емоції, асоціації[9, c.199].
Специфіка психоделічних музичних творів полягає
у тому, що вони можуть бути й безсюжетними, але обов`язково мають нести в собі
філософічну думку, певний комплекс чи переживання, що впливає через музичні
асоціації на слухача та є поштовхом до виходу сублімацій. Тривалість таких
музичних творів дуже різноманітна, адже вони можуть тривати як декілька хвилин
чи навіть секунд, так і пів години та більше. Але це не так важливо, бо основна
мета психоделічного музичного твору розкрити певний, або й увесь спектр
філософських проблем, в них ми можемо відчути і почути єднання не поєднаного, або
протиставлення понять тотожних. Тут переплітаються, взаємодіють і впливають
одне на одного і на слухача добро і зло, вічність, смерть, буття, час, простір,
любов, свобода. Ці твори допомагають людині пізнавати і споглядати світ, через
використання звуків природи, а також дають можливість фантазувати, відкривати
нові світи і нові можливості, дозволяють злитися з космосом та зрозуміти себе,
дають поштовх до творчості.
Тут виникає питання, як же ж одна
композиція, чи навіть один напрям мистецтва може передати таку різнорідну
тематику філософських ідей, переживань, проблем? Але це не так і складно, адже
психоделічна музика має свої конкретні прийоми, якими і характеризується.
Зокрема:
·Використання в одній композиції
різноманітних музичних напрямів та видів музики (класичної, танцювальної,
релігійної, поп, рок, фолку; інструментальної і комп`ютерної; архаїчної і
сучасної космічної; музики різних народів; музики природи), а також синтез
різноманітних музичних інструментів. Це, з однієї сторони може навести на думку,
що така композиція скоріш за все буде какофонічною, а з іншої сторони, при
правильному поєднанню цих прийомів вона може справити незабутнє враження на
людину.
·Зв`язок з літературою та фольклором ; використання жанрів, а
також сюжетів і образів легенд, казок, саг, притч;
·Використання звуків навколишнього
середовища: живої та неживої природи. До звуків живої природи можна віднести
звуки дощу, грози, вітру, тощо. До звуків неживої природи – стук коліс, гудіння
потягу, тощо. А також використання певних станів та емоцій людини,які можна
передати через звуки: стогін, крик, тяжке дихання. Все це дає змогу уявити
певний настрій,який намагається передати автор композиції.
·Використання певного ритму[9, c.199-200].
·Часто певний звук несе символічний
зміст, який має в уяві слухача відбити якусь асоціацію, намагається щось
нагадати слухачеві.
Любко Дереш досліджуючи феномен психоделічної музики зазначає, що в своїй
історії вона проходить чітко виражені чотири відмінні між собою етапи
становлення, останнім з яких є сучасна експериментальна електронна музика. Перша
хвиля психоделії у сучасній музиці припадає на початок 1960-х років і появу
психоделічного року (psychedelic rock). Одним із зачинателів психоделічної
культури став американський письменник Кен Кізі. Вражений власними глибинними
переживаннями дійсності під дією ЛСД, Кізі шукав технічні можливості
відтворення цього стану у людей, які прийняли ЛСД, але ще не торкнулися “основи
своєї свідосмості”. (Пересічні громадяни без психоделічного досвіду сприймали
“кислотні тести” як “нудний ряд кольорових кінокадрів”). Кізі разом зі своїми
однодумцями вигадали таке явище як «дискотека», а також її облаштування(
прожектори, ультрафіолет та ін.) Звуки, отримані мікрофоном з натовпу
безпосередньо під час “тесту”, пропускалися через складні системи запізнювання
сигналу, і створювали враження розтягування подій у часі. Як свідчить
психологія сприйняття, переживання звуку і “теперішнього моменту” тісно
пов’язані. У змінениз станах свідомості цей зв’язок проявляє себе у відчутті “розтягування”,
“кільцювання” часу, або ж навпаки, стрімке пришвидшення його плину. На думку
психологів, як музика, так і сприйняття часу процесуальні, на відміну від
статичної візуальної картини, яка мало прив’язана до ходу часу[12].
Какофонічний оркестр Кена Кізі та Веселих Збиточників
«New Dimentions» викликав глибоке нерозуміння і нудьгу в широких мас. Мабуть
тому більш успішним в комерційному плані виявився синтез какофонічної
імпровізації з рок-н-рольною чи блюзовою формою, результати якого стали називатися
psychedelic rock. Творчість таких гуртів, як ранні Pink Floyd, Can, Tangerine
Dream, Gong, Amon Duul, Hawkwind становила перший ешелон психоделічної музики.
До правдиво психоделічних творів хвилі 60-х слід віднести окремі твори
представників арт-року (art-rock) і прогресив-року (progressive-rock). Вони
вводять новий елемент у музику – а саме психоделічну драму. До виконавців з
потужною психоделічною драмою можна віднести King Crimson, окремі композиції
Pink Floyd, Led Zeppelin, Genesis, Deep Purple.
Майже всі вони мають схожу структуру, характерну для більшості пісень хард-року
– вступ, наростання напруження, драматична розв’язка і спад.
Психолог Станіслав Гроф у ході терапевтичних
досліджень ЛСД та психоделічних станів виявив, що подібна класична форма драми
має під собою психофізіологічне підґрунтя. Ці чотири фази драми є проекціями
чотирьох стадій народження дитини – архетипні переживання (т.зв “базові
перинатальні матриці”), які відображають більшість сценаріїв людського життя.
І. Амніотична стадія (період до пологів) – “космічне
єднання”, захищеність, блаженне незнання;
ІІ. Космічна поглинутість і відсутність виходу
(початок родових спазмів, піхва закрита) – драма, переживання екзистенційного
відчаю та безвиході;
ІІІ. Боротьба смерті й відродження (вихід з матки) –
боротьба за життя, кульмінація композиції;
ІV. Переживання смерті й відродження (розслаблення) –
екстатичне злиття зі світом, спад напруги, перемога, заключна кода[4, c.115-126].
Такою є структура не тільки ідеального психоделічного
сеансу, але й психоделічної композиції. Точніше, і перше, і друге зумовлені
первинним людським досвідом. Трансперсональні психологи вважають, що
переживання з подібною структурою так чи інакше скеровують психіку в бік більшої
цілісності, а отже, в бік зменшення внутрішньої напруги, розділеності.
Друга хвиля психоделії у музиці була започаткована у
кінці сімдесятих альбомом Браяна Іно “Ambient” (1979). За різними версіями, до
розуміння концепції «звучання місця» Браян Іно прийшов чи то перебуваючи в
лікарні, чи то стомлено очікуючи на свій рейс в аеропорті. В якусь мить
музикант зрозумів, що чує одночасно всі звуки оточуючого середовища, і вони
становлять для нього певну естетичну (музичну, мистецьку) цінність. Подібне описання
нагадує стан спонтанної аудіальної (слухової) деконцентрації. В стані
деконцентрації увага не виділяє жодного сигналу більше за інший, а рівномірно
розподіляється між ними, так що людина в такому стані здатна чути всі звуки
одночасно. Ось як описують стан аудіальної деконцентрації при шизофренії:
«Здається, що моя увага захоплює все, хоча я і не цікавлюся ніким конкретно…
Розмовляючи з вами, я можу чути скрип найближчих дверей і шуми, що долинають з
коридору».
Тут мова йде про певний стиль. Ембієнт – це музика,
яка явно або неявно апелює до змінених станів свідомості медитативного характеру.
Велетенська кількість послідовників стилю, започаткованого Браяном Іно,
привнесли з того часу масу нових елементів. Ембієнтна музика може бути
ритмічною, неявно ритмічною чи позбавленою ритму. Вона може імітувати певний
звуковий ландшафт (soundscape) чи навпаки, створювати цілком новий штучний
звуковий світ. Така музика сприяє роботі з фантазією, заняттям аутотренінгом чи
іншою формою самозаглиблення та відходу від зовнішнього світу у світ
внутрішній. Зараз вона відома під узагальнюючою назвою dreambient[12].
Як приклад таких
психоделічних груп варто було б навести творчість (чи окремі, зате винятково
яскраві зразки творчості) гуртів Psychic TV, Zoviet France, Thighpaulsandra,
Hybryds, Maeror Tri, Vidna Obmana, Jorge Reyes, Endura, Lustmord та ін. Багато
з них імітують ритуальну музику (ritual ambient) різних епох та культур. Вони
черпають натхнення в різного роду окультних течіях як західного містицизму
(європейських алхіміків, кабалістів, (Coil, Sulphur), сатаністів (Sleep
Chamber), нових язичників (Endura), так і сягаючи у скарбицю духовної музики
світу (доколумбова Америка (Jorge Reyes), африканська музика (Steve Roach),
Гімалаї (Oophoi), древній Єгипет (Von Leusch, Mechthild). При цьому відповідно,
з’являється багате аранжування етнічними інструментами: барабанами, флейтами,
співаючими чашами, дзвіночками. Це ще одне підтвердження підсвідомого бажання
індивіда вийти за межі соціально обумовленої культури (яка тотожна регулярній
свідомості) й пережити досвід сакрального.
В контексті ембієнтної психоделії варто відмітити
композитора-мінімаліста Джона Кейджа. Його творчість добре ілюструє нашу схему
ембієнту змінених станів свідомості мабуть і тому, що композитор був
послідовником дзен-буддизму. Наставник дзен Яґю Муненорі так описує стан
не-свідомості:«Якщо дивишся на один-єдиний лист на дереві, решти листків не
бачиш. Якщо просто дивишся на дерево і не фіксуєш зір на одному листку, то
можеш побачити всі листки, які тільки є на дереві. Якщо свідомість зосереджена
на одному листку, решти не бачиш; якщо не сконцентруєш свідомість на одному,
бачиш сотні й тисячі листків».
Якщо перевести цю метафору в слухову модальність, вона
добре відобразить суть психоделічного ембієнту: важко насолоджуватися цією
музикою, якщо увага стрибатиме з одного звукового семпла на інший. Тільки певна
об’ємність слуху дозволяє пережити красу цієї музики.
Ще одна важлива з точки зору взаємодії музики з психікою особливість ембієнту –
його радикальна несемантичність (особливо електронні форми ембієнту). Його
можна порівняти з абстрактним живописом. Ні в першому, ні в другому випадку ми
не можемо сказати напевне, що конкретно ми бачимо (чуємо), однак і в першому, і
в другому випадку побачене (почуте) викликає у нас певні почуття, навіює певні
думки, ідеї. Музика, багата на добре відому символіку (наприклад, сучасна
естрада, класична музика, джаз) знаходить відгук у відповідному психічному
середовищі, семантично багатому. Це регулярна свідомість. Вона пристосована
взаємодіяти наповсякдень зі знаковими системами, тому що наше щоденне життя –
це складні маніпуляції в межах певних знакових систем (спілкування, читання,
письмо).
Третя
хвиля психоделічної музики часто прив’язується до першої – психоделії хіппі.
Мова йде про ґоа-транс (goa-trance). Історія стверджує, що цей напрямок музики
виник наприкінці вісімдесятих з одного боку завдяки технічому прогресу (випуск
в широкі маси синтезатора Roland 303), з іншого боку – завдяки старій тусовці
хіппі, що перенесла свої психофармакологічні експерименти та духовні пошуки зі
Сполучених Штатів у Індію, штат Гоа.
Як пише Алєксєй Квашенков: «на хвилі цієї глобальної інтеграції культур і
появилася та «духовна» основа ґоа-трансу, яка включає в себе індійські,
ізраїльські, арабські та европейські культурні традиції».
Ґоа-транс характерний в першу чергу своїм прямим
рівним ритмом з характерним ковзким «кислотним» бітом, а також мелодикою
аранжування. Для аранжування традиційний ґоа-транс використовує музику народів
Півдня і Сходу – Індії, Пакистану, Ізраїлю. В першу чергу, мабуть варто говорити
про прив’язку гоа-трансу саме до індійської духовної і культурної спадщини,
незважаючи на ареали поширення. В назвах ґоа-проектів, альбомів та треків часто
використовуються метафізичні терміни зі санскриту: «чакра», «кундаліні», «Шива»,
«гуру» і т.ін. Така пряма прив’язка до індуїстської філософії змушує говорити
не стільки про психоделічний характер музики, скільки про безпосередній пошук
трансцендентних досвідів людей, які роблять та слухають подібну музику.
Ґоа-транс тісно асоціюється з «грибною свідомістю» – психічними станами, які
виникають під час і після вживання грибів роду Psilocybe, що містять психоделік
псилоцибін. Сам контакт зі «свідомістю гриба» часто призводить до відчуття
єднання з Природою, повернення в первинний Едем. Одним із семантичних «кодів
ґоа» є свідомість Ґайі (Геї, Землі) – планетарна свідомість, злиття зі Світовою
Душею. Подібне переживання – велике відкриття для індивідуальної свідомості.
Воно здатне докорінно змінити її ставлення до всього живого в бік прийняття,
любові та екологізму. Ґоа-транс у його перших формах, на березі океану, під
зорями тропіків – це клич планетарного братерства в єдиній екстатичній,
океанічній свідомості[22].
Якщо говорити більш функціонально, то тип психоделії,
пропагований музикою ґоа-трансу, загалом є виражений у техно-біті. Тобто, це
закільцьований ритм. Чим пряміший, енергійніший і виразніший – тим краще. Сама
назва стилю (транс) вказує на очікувану дію на слухача. Правда, участь слухача
повинна бути активною, щоби посилювалася відповідність між швидким темпом
трансу (в сер.100-120 ударів на хвилину) і психофізіологічним станом слухача.
Простіше кажучи, спробувати розслаблено самозаглибитись під ґоа-транс – це все
одно, що танцювати дикі танці під ембієнт.
Четверта хвиля психоделії становлюється прямо зараз.
Її обриси ще нечіткі, тому її називають так само неконкретно «сучасною
електронною експериментальною музикою» (СЕЕМ). Сюди входить ряд творів,
близьких по жанpовій приналежності до post-IDM, glitch, microsound, abstract
techno, digital noise, electroaccoustic music, academic avant-garde та ін. Вона
часто володіє характерними рисами цих жанрів, однак ніколи повністю не перетворється
в цей жанр. Можна сказати, експериментальна музика використовує певні
стилістичні контр-кліше для подолання тих же самих кліше у сприйнятті слухача. Але,
говорячи про четверту хвилю психоделічної музики, ми тим самим говоримо про
щось абстрактне, адже цілу низку різнорідних напрямів, які існують в сучасному
музичному мистецтві не можна назвати виключно психоделічним мистецтвом. Так як
сучасна музика уже не несе тієї глибинної філософії і не діє на людину шокуючи.
Це, скоріш за все, запозичення певних елементів, прийомів, характеристик у
тієї, справжньої психоделічної музики, яка виникла в 60-х роках[12].
Розглядаючи психоделічну музику, не можна не згадати про берлінську
«цифрову школу» 70-х років. Яскравими представниками якої є Патрік Міллер, Бен
Кістенмапер, Ендріас Ляйгерд і, звичайно, Клаус Шульце – основоположник
електронної музики. Їй притаманні «кармічність», фантастичність, комічність,
м`які напівтони, поєднання легкості і глибини.
Клаус Шульце – одна із ключових постатей у популярній німецькій електронній
музиці з 70-х років XX століття. Його називають основоположником світової клавішної електронної
музики, батьком-засновником берлінської «цифрової школи», прабатьком техно і
нью-ейджу, електронної психоделіки і сучасних танцювальних напрямків. Його
вплив і значення для світової музики не можна переоцінити. Народився в 1947
році в Берліні у сім`ї письменника і танцівниці. В дитинстві займався грою на
класичній гітарі, в 16 років став барабанщиком маловідомого гурту Les Barons,
пізніше створює свій власний гурт Psy Free. Пізніше знайомиться з музикантами
гурту Pink Floyd і починає розуміти, що працює не втому напрямі, його починають
цікавити експерименти з електронікою[15]. Намагається створити свій гурт, але
це привело до того, що він починає працювати самостійно. Як композитор, Клаус
Шульце дуже плодовитий. За тридцять років роботи ним було випущено близько
50-ти сольних альбомів, декілька серій компакт-дисків з концертними записами та
невиданими треками, близько 20-ти окремо випущених композицій. І кожна з них
неповторна, всі його твори вражають різноманітністю. Музичний стиль Шульце
часто називають «космічним роком», а точніше як різновид « прогресивного року»
70-х. Його твори характеризуються великою довжиною, епічним розвитком, медативністю
( вводять слухача в стан трансу), ведуча роль клавішних інструментів, елементи
класичної музики, світового фольклору, робота з простором, шумові ефекти, назви
та тексти нерідко песимістичного характеру. Основою його композицій слугує
нервовий мелодико-ритмічний пульс у вигляді секвенсерних фігурацій клавішних,
адже, на його думку: «Ритм повинен співвідноситись з серцебиттям, з диханням»[16]..
Один із композиторів, що пише психоделічну музику у
нас – Леонід Тимошенко. Його музика , підносячись до містичності, переборює її
й виростає до рівня космічно-універсальної, самоцінної – з тим, щоб з
неослабленою заповзятістю та одержимістю досягти останнього такту й завершитися
так само велично, як і почалася. Ця музика багато в чому здатна змінити
свідомість людини. Сам Тимошенко говорить, що сприймає ритми і коливання
Всесвіту, які несуть певну інформацію, почуттєво їх опрацьовує і втілює в
музиці, прагнучи донести до людей
гармонію космічного знання. Ця музика пізнавальна. У його «космічній
легенді» міститься думка про народження Всесвіту, який виник у вигляді
особливої енергетичної квітки, з якої сталися викиди, що й утворили центри
полів Розуму[9, c.200].
Отже,
психоделічна
музика стала головним символом будь-якого стилю музики кінця 1960-их і основою
для більшої частини музичних інновацій того часу. До 1967 року жанр остаточно сформувався, і
так або інакше з ним стикалися всі (за рідкісними виключеннями) головні
рок-групи того часу. Метою становлення психоделічного року стала спроба виразити
наркотичні враження музичними засобами і намагання показати вплив цих засобів
на людину і вплинути через це на слухача. Психоделічна культура Америки
міцніше
зрослася з субкультурою хіппі, для
британської і європейської була характерна менша імпровізація.
Психоделія
- культура звільненої свідомості. Психоделічне мистецтво як напрям і сутнісна
ознака культури другої половини XX
століття, виникло в 60-ті роки.Сам термін «психоделія» вперше вжив
британський психіатр Хамфрі Осмонд у 1956 році, який вивчав можливості
застосування ЛСД та інших наркотиків у психотерапії;і саме
після цього, з плином певного часу починають говорити про «психоделічне
мистецтво», «психоделічну музику», «психоделічний живопис».
Говорячи про будь-який напрям мистецтва, вид,
жанр, перш за все ми розглядаємо загальну картину світу епохи в якій
розвивається даний напрям, прив’язуємо його до історичних подій, до свідомості
людства, що дає нам можливість зрозуміти, які умови сприяли виникненню певного
жанру, виду, напрямку, що дало поштовх для розвитку, утвердження та, які
проблеми і завдання дане мистецтво покликане вирішувати і розкривати. Отже, історія мистецтв XX століття – це цілісна художня доба, якій властиві
напружене прагнення до гуманізації людського буття і творчості, глибокий інтерес
до особистості. Філософія XX століття прагне представити людину як таку, що володіє усіма
багатствами індивідуальності і разом з тим пов’язана з глобальним. Для нового
часу головним поняттям є духовність, усвідомлення життя через єдність з
Всесвітом, Космосом, культурою як пріоритетними принципами суспільного
розвитку. Слід відзначити, що культура XX століття філософічна. Інтерпретація
дійсності, людини подається з позицій певних філософський ідей: фрейдизму,
екзистенціалізму, феноменології. Починаючи
з 60 –х років XX
століття велика увага приділяється людині, як сукупності психофізичних
характеристик, мистецтво намагається вивчити людську психіку, зануритися у
підсвідомість, зрозуміти яким чином, чому і як діють певні психотропні засоби,
різні методи, прийоми, механізми музики, живопису, кіномистецтва на людину і
який буде наслідок. Так виникає психоделічне мистецтво, яке якраз було
спрямоване на дослідження впливу на глядача тих методів і прийомів з метою
допомогти людині вирішити свої проблеми та проаналізувати себе та оточуючий
світ. Твори психоделічного мистецтва часто називають «інтелектуальними
наркотиками».
Психоделічне
мистецтво спрямоване на розкріпачення свідомості, на занурення у підсвідомість
і вихід сублімованого та пригніченого. Воно допомагає людині якомога глибше
пізнати себе і свої можливості, подолати комплекси та задовольнити лібідо.
Тому, великий вплив на формування психоделічного мистецтва справив фрейдизм як
один із найважливіших філософсько-психологічних вчень XXстоліття, що кардинально змінив світогляд людини і вплинув на культуру.
Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст., що лежить в основі фрейдизму став
психоаналіз. Виступає як комплекс
гіпотез і теорій , що пояснюють роль несвідомого в житті людини. Засновник
психоаналізу – З. Фрейд. Основою психоаналітичної системи стала теорія про
свідоме та несвідоме. З. Фрейд вважав головним рушієм поведінки людини два
інстинкти: самозбереження та сексуальний. Саме сексуальний, лібідо, і став
центральною ланкою психоаналізу. Лібідо – це психічна енергія, яка лежить в
основі всіх сексуальних проявів індивіда. Пізніше психічна енергія починає
трактуватися, як енергія лібідо. Тому, з точки зору вчення про лібідо процес
психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом
перетворень її сексуального інстинкту, тобто всі психічні процеси, хотіння,
бажання, прагнення, думки, поведінка людини зводяться до проявів сексуальності[19].
Тому, можна з точністю наголосити на тому, що психоаналіз та фрейдизм стали
основою психоделічного мистецтва. Адже психоделічне мистецтво, якраз спрямоване
на занурення у несвідоме, на розкріпачення свідомого, збудження фантазій,
намагання вирішення певних проблем та подолання комплексів, стимуляцію
творчості. Адже саме «Воно» - найпримітивніша субстанція, яка охоплює все
природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що
підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про
суспільство – за Фрейдом є основою творчості. Тому, автори «психоделіків»
намагаються вплинути на підсвідомість людини, використовуючи у своїх творах
встановлених Фрейдом та його послідовниками стійких символів процесів
підсвідомості у свідомості[9,
c.188]. Лібідо і свідомість, боротьба
волі та інстинкту, пристрасть, зведення до сексуальності – все це притаманне
психоделічному мистецтві, все це вплив фрейдизму і намагання застосувати
психоаналіз у мистецтві ( приклад: фільми « 9 ½ тижнів», «Жидке небо»).
Своєрідним
поштовхом до виникнення і розвитку психоделічного мистецтва стала «психоделічна
революція». Після Другої світової війни велику увагу почали приділяти різним
наркотичним препаратам, зокрема ЛСД, використовуючи їх як лікувальні засоби у
хворобах зв’язаних з психічними розладами людини. Дослідниками і розробниками
різних психоактивних речовин, методик лікування за допомогою них, займалися
багато різних психіатрів, психологів, науковців, зокрема таких, як Альберт
Хоффман, Станіслав Гроф, Хамфрі Осмонд, Тімоті Лірі та інші. За допомогою своїх
досліджень та методик лікування вони надали великої популярності «психоделікам».
Через що наркотики стали загальнодоступні людям в 60-х роках. Масове вживання
«психоделіків» серед молоді увійшло в історію як «психоделічна революція».[26]
Вважалося, що саме наркотики зможуть допомогти людині пізнати себе і допомогти
їй вилікуватися. Адже психоделіки діють на організм таким чином, що виключають
в мозку сприйняття звичних нормальних сигналів, реальності, а тим самим вводять
людину в стан самоаналізу, через заглиблення у підсвідомість, що дає змогу
виявити першопричини усіх комплексів, проблем і таким чином допомагають знайти
шляхи до усунення даної проблеми. Творча молодь в цей період, в період
доступності різних наркотичних препаратів, використовує «психоделіки» саме для
реалізації свої творчості, тобто намагання відкинути свідомість, реальність,
буденність і ввести людину, яка споглядає той чи інший витвір мистецтва в стан
певної атараксії, нірвани, де ніщо їй не буде заважати самозаглибитися та
проаналізувати себе, знайти вихід. Тобто, це певна психотерапія яка базується
на діалозі свідомості та підсвідомості за допомогою психоделіків через
«інтелектуальний наркотик». Яскравим прикладом може бути психоделічний фільм
«Страх і ненависть в Лас-Вегасі», де можна прослідкувати вплив наркотиків на
людину, що призводить до галюцинацій, змішання реальності і фантазії, що
переростає в пряму агресію змішаною зі страхом, ненавистю, огидою, відразою,
неналежністю «Я» головних героїв до реально оточуючого їх світу.
Багато
творів мистецтва в цей період творилося під впливом вживання ЛСД. Але не слід говорити
лише про те, що все психоделічне мистецтво формувалося під впливом «психоделічної
революції», і про те, що всі автори «інтелектуальних наркотиків» творили під
дією ЛСД, чи якихось інших наркотиків. Вони просто намагалися передати той
стан, ту реальність, яка виникає у людини в стані наркотичного сп`яніння і цим
самим вплинути на глядача чи слухача.
Психіка
– це зовнішній і внутрішній вияв життєвого досвіду на основі особистісного
усвідомлення та вираження свого стану у можливості до адекватної поведінки.
Якщо говорити про вплив інтелектуальних наркотиків на психіку людини, то слід
спочатку звернути увагу на механізми цього впливу і на те з чого і чому
почалося формування психоделічного мистецтва, і які основні чинники лежать у процесі
його формування та що стало поштовхом до його розвитку. Слід, знову ж таки,
зазначити, що цим поштовхом стала політична, економічна та культурна ситуація
60-х років, яка лягла в основу «психоделічної революції». Спосіб лікування
душевних розладів за допомогою ЛСД та інших психотропних засобів став однією із
найжахливіших помилок, адже в кінцевому результаті цей метод виявився
неефективним, а навпаки призвів до смерті, або ще більших виявів хвороби у
пацієнтів, а також він сприяв вільному розповсюдженню наркотиків серед молоді
та творчих людей. Творчі люди звернули увагу на те, як діють ці речовини на
свідомість та підсвідомість людини і намагалися процес цієї дії і стан людини
під дією психотропних засобів виразити через мистецтво. Тому сам термін
психоделія має два значення: 1) галузь знання, науки, яка займається сталістю
людської психіки; 2) мистецтво, яке пов’язано з психотропними речовинами. Тому, якщо говорити про механізми впливу
психоделічного мистецтво потрібно сказати про вплив психотропних засобів. Всі
психотропні засоби мають змогу специфічно пов’язуватися з певними рецепторами у
мозку та мають змогу змінити поведінку людини та розширити свідомість. Тобто,
Хамфрі Осмонд в ті часи вірив, що саме за допомогою впливу ЛСД на людину, яка
має певні психічні розлади, можна її вилікувати. Людина, під дією цього
психотропного засобу може повністю себе усвідомити та проаналізувати,
подивитися на все іншими очима, зрозуміти проблему і тим самим змінити себе і
вилікувати. Ніби, під дією ЛСД пацієнт потрапляє в справжній реальний світ.
Як
же ж діє ЛСД та інші психотропні засоби на людину? ЛСД прикріплюється до
спеціальних рецепторів медіатора
серотонін та активує їх. Серотонін, в звичайних умовах, прикріплюється
та активує ці рецептори, повертаючись потім до нейрону, який випустив його. В
протилежність цьому, ЛСД чіпляється досить міцно і сильніше активує рецептор.
Так як серотонін грає важливу роль у багатьох функціях мозку, то активування
його рецепторів створює багато різних ефектів, включаючи швидкі емоційні
перепади, змінені сприйняття і – при більшій дозі – манії та візуальні галюцинації,
тобто межі між свідомістю і підсвідомістю, реальністю та фантазією, страхом та
спокоєм стають хиткі; в людини повністю, або частково змінюється сприйняття реальності
та свідомість[26]. Це може привести до дуже негативних наслідків, до виникнення
страху, агресії, ненависті, депресії, параної (ці характеристики часто
зустрічаються в психоделічному кінематографі). Ось так діють психотропні
речовини на психіку і організм людини.
Що
ж до самого мистецтва, то щоб передати такий стан через музику або кіно
потрібно користуватися певними механізмами та методами. До таких можна
віднести: вплив на підкіркову зону ( сучасні фізіологи пов’язують процеси
підсвідомості з підкірковими процесами) за допомогою ритму( у музиці та кіно) ;
кольору( у кіно та образотворчому мистецтві) – саме колір допомагає передати
настрій, емоційне налаштування, колір тут часто несе певний символ; світло (
кіно та живопис) – найбільш пристосовується в кіно, так як феєричне, яскраве
світло, або ефекти блимання світла можуть передати психологічний та
фізичний стан людини; використання
звуків природи ( кіно та музика) – для створення «ефекту життя, реальності» і
як таких,що природно діють на свідомість: плюскіт води, шум вітру, дощу, тощо;
розтягнення у часі. Допомагає виразити емоції, почуття та психологічні стани
електронна музика, мультиплікаційні моменти в кіно. Психоделічному мистецтву
притаманне використання певних звукових та зорових асоціацій. Також важливим
моментом є використання психоаналізу: встановлених Фрейдом та його
послідовниками стійких символів процесів підсвідомості у свідомості ( вода –
символ сексуальності, різні стани – різні фази пристрасті, зведення всього до
сексуальності, до інстинктивного начала). Ті, хто працює в цьому напрямку,
багато в чому йдуть за власною інтуїцією[9, c.199]. Найактивніше психоделічне
мистецтво розвинулося в музиці та кінематографі, так як всі вище описані
методи, та і, взагалі, мета та завдання потребують яскравих зорових та слухових
асоціацій, а ще краще їх поєднання.
